У 2008 році Отто Кернберг опублікував найглибшу статтю про сприйняття часу, в якій змалював сприйняття часу здоровою людиною, і порівняв це зі сприйняттям часу в разі патологічного нарцисизму, яке по суті «руйнує» час. У роботі він вказав причини такого руйнування, а також глибоко й докладно, з трьома клінічними віньєтками, описав, як причини руйнування часу за патологічного нарцисизму також впливають і на терапевтичну ситуацію, а також дав загальні вказівки щодо виходу з тривалих застійних тупикових ситуацій.
Ми наводимо декілька уривків з різних частин цієї статті, групуючи їх так, щоб вони склали зв'язну розповідь.
На початок винесемо центральне спостереження Отто Кернберга за сприйняттям часу за патологічного нарцисизму:
«Неспроможність розвинути значущі об'єктні стосунки призводить до хронічно порожнього внутрішнього світу, який ретроспективно конденсує досвід часу. Нарцисичні пацієнти часто «прокидаються» у віці 40, 50 або 60 років з відчайдушним відчуттям втрачених років».
***
Протягом життєвого циклу у суб'єктивному сприйнятті тривалості часу відбуваються помітні, але поступові зміни. Безліч ранніх вражень, які переповнюють немовля і маленьку дитину, поступово об'єднуються в довші цикли між минулим і майбутнім, такі як, наприклад, довгий час між вихідними і нескінченний час між днями народження, набуваючи таким чином якості «нескінченного часу», що корелює з природною перманентністю дитинства. З розвитком зростання і зрілості, а також більш передбачуваною послідовністю завдань і особистих інвестицій, цикли минулого досвіду, здається, прискорюються. Очікування майбутніх подій, які тепер більш міцно закріплені у свідомості завдяки власній життєвій траєкторії, плануванню та інвестиціям у завдання, у поєднанні з активною роботою над перетворенням такого прогнозованого майбутнього на теперішнє, зменшують суб'єктивне переживання тривалості часу так, що здається, ніби він минає швидше. З'являється чіткіше відчуття того, чого очікувати в майбутньому, і чіткіший зв'язок між минулим досвідом та його очікуваним повторенням. Відчуття прискорення плину часу посилюється з віком і стає значущим свідомим переживанням у старості (Hartocollis, 1983). Тепер час «летить».
Щасливі моменти, «зоряні переживання», хоча і здаються надто швидкими, проте накопичуються як щасливі спогади, створюючи відчуття життя, прожитого інтенсивно, що подовжує відчуття тривалості часу впродовж усього життя. Протилежний розвиток подій характеризує травматичний досвід. Важка травма має множинний вплив на суб'єктивне відчуття часу залежно від характеру і тривалості травматичного досвіду. У випадку гострих, короткочасних ситуацій, коли травма є результатом навмисної агресії, виникає майже нестерпне відчуття розтягнутості часу під час самого травматичного досвіду, з фіксацією на травмі, яка через повторювані «флешбеки» подовжує суб'єктивно пережиту тривалість травми. Довготривалий ефект цієї ситуації призводить до того, що час «зупиняється», що пов'язано з реверберацією несвідомих процесів, які ретроспективно зменшують переживання часу, особливо часу, прожитого після травматичного досвіду. Так, наприклад, у пари, на яку напали, пограбували і контролювали з погрозами для життя протягом кількох годин, було сильно спотворене суб'єктивне переживання подовження тривалості події, з посттравматичним стресовим розладом, фіксацією на травмі протягом багатьох місяців і ретроспективним відчуттям скорочення часу після травми протягом одного-трьох років. Це було «так, ніби це сталося вчора».
У випадку тривалих періодів навмисно створених травматичних обставин, наприклад, расових переслідувань, ув'язнення в концтаборі або тривалих періодів фізичного чи сексуального насильства, ефект ще потужніший: домінування несвідомих наслідків травматичної ситуації зменшує здатність до значних нових інвестицій, а разом з цим і втрату покоління нових вражень, які в іншому випадку збагатили б досвід плину часу.
У цих останніх прикладах когнітивних і травматичних впливів на відчуття часу важливою стає функція пам'яті про накопичений життєвий досвід. Це, по суті, додатковий вимір переживання часу, відчуття часу, прожитого інтенсивно. Чим значніші інвестиції у значущі та приємні стосунки і діяльність, тим більше здається, що мить пролітає, але водночас зростає відчуття прожитого часу і збагачується загальний життєвий досвід. Якщо ж, навпаки, втрачається така значуща прихильність до інвестицій у роботу, мистецтво, соціальну активність і, як ми побачимо далі, в інтимні стосунки, досвід прожитого життя зменшується, а саме життя може здаватися близьким до кінця, що супроводжується лякаючим відчуттям стислості прожитого часу.
Нижче представляємо короткий уривок із лекції Отто Кернберга про деякі аспекти нарцисичних особистостей, включно зі сприйняттям часу. Лекція була прочитана для ТФП-Україна в березні 2023 року.
https://www.youtube.com/watch?v=aSUQYe2gq8I
Продовжуємо зі статтею:
Пацієнти з нарцисизмом часто «прокидаються» у віці 40, 50 або 60 років з відчайдушним відчуттям втрачених років. Домінуюча патологія часового досвіду нарцисичних особистостей випливає з руйнування їх інтерналізованого світу об'єктних стосунків, що є наслідком розвитку патологічного величного «Я», яке включає в себе реальні та ідеалізовані уявлення про себе та інших. Це призводить до знецінення інших, які в іншому випадку викликали б заздрість, а недостатня інтерналізація стосунків зі значущими людьми, що приносять задоволення, призводить до збіднення внутрішнього світу, з відсутністю в ньому глибинних значущих взаємодій, обмежених у часі. Замість такого досвіду ці пацієнти відчувають потребу в негайному задоволенні із зовнішніх джерел, будь то захоплення з боку інших, тріумф і успіх, визнаний у зовнішньому світі, що підтверджує їхню нарцисичну перевагу, або, якщо нічого з цього немає, втеча в деперсоніфіковані сексуальні стосунки, наркотики, алкоголь або інші джерела негайного збудження (Kernberg, 1984, 1992).
В аналізі пацієнтів, у яких руйнування часу є вираженням нарцисичного заперечення реальності плину часу і сильно обмежує можливості життя, несвідомо пацієнт може повторювати патерн деструктивності об'єктних стосунків в перенесенні, підтримуючи себе в аналітичній ситуації, яка, на перший погляд, повинна лікувати його труднощі, але несвідомо використовується для підтримки рівноваги нарцисичної порожнечі і тріумфу над батьківською фігурою, аналітиком, який намагається допомогти пацієнтові вибратися з цієї пастки. Несвідоме використання руйнування часу як тріумфу над аналітиком, а також вираження фантазії про доступну вічність життя для нарцисичного пацієнта може спочатку вислизати від уваги аналітика; пацієнт може несвідомо дражнити аналітика видимими змінами, які доводять його несуттєвість протягом часу. На ранніх стадіях аналізу таких пацієнтів привертає увагу поверховість стосунків зі значущими іншими. Пацієнт може описати особистість людей, з якими він спілкується, досить поведінково, навіть категорично, але аналітику майже неможливо отримати реальний образ таких інших осіб. Ця особливість, звичайно, досить типова для всіх нарцисичних особистостей, які відчувають величезні труднощі в глибинній оцінці і в розвитку значущих відносин з іншими, але тут ступінь тривіалізації описів і нескінченне повторення одного і того ж змісту досягає дуже високого ступеня, так що складається враження, ніби пацієнт має справу з роботами з повторюваною поведінкою, які з якоїсь дивної причини зачаровують пацієнта.
Руйнування часу може набувати різних форм. Деякі пацієнти ніби « вивчають» все, що чують від аналітика, асоціюють до інтерпретацій таким чином, що може здатися, ніби це їх підтверджує, включаючи появу нового, релевантного матеріалу, передаючи емоційне сприйняття того, що розвивається під час сесії. Але після сесії нічого не змінюється. Вони чудово пам'ятають, що було сказано, і свою реакцію, але не виявляють жодної подальшої цікавості до цього, так що через кілька тижнів той самий матеріал може бути представлений так, ніби він прозвучав вперше.
Можуть виникати тривалі тупикові ситуації, коли аналітик внутрішньо коливається між намаганням знайти нові способи подолання тупикової ситуації в інтерпретаційній манері та імпульсом встановити межі часу, протягом якого слід терпіти таку повну відсутність руху в лікуванні. Питання про те, чи не посилює вторинну вигоду від поразки зусиль аналітика прихильність пацієнта до заперечення плину часу настільки, щоб приректи лікування на невдачу, може стати гострою проблемою для аналітика. Внутрішнє відкидання пацієнта, що відображає проєктивну контрідентифікацію з захисним запереченням пацієнтом своєї потреби в залежності, може ускладнити контрперенесення.
Вирішенням цього ускладнення є аналіз самої недоступності для пацієнта аналітика як особистості, як того, хто думає, реагує, рефлексує і переймається тим, що відбувається на сесіях, і може бути узагальнений до такої ж недоступності для пацієнта всіх інших. Дуже часто на глибшому рівні можна виявити несвідому ідентифікацію пацієнта з батьківським об'єктом, який ставився до пацієнта як до об'єкта без внутрішнього життя, так що пацієнт ставиться до аналітика так, як до нього ставився його батьківський об'єкт, і очікує, що аналітик, звичайно, буде ставитися до нього так само. Якщо аналітик ставиться до нього зовсім не так, як до нього ставилися в минулому, відкривається новий світ, який пацієнт може пережити як болісну ілюстрацію протилежної природи жахливої депривації з його минулого. Пацієнту дуже важко переносити біль через фрустраційне, порожнє, минуле дитинство, і це може стимулювати заздрість до аналітика за те, що він не зазнав такого жахливого досвіду в минулому. Початок залежності від аналітика за таких умов може бути пережитий пацієнтом як жахливо принизлива поразка, і ця реакція може викликати регресивні цикли відчуження і порушені періоди залежності від аналітика.
Оскільки психоаналіз є довготривалим лікуванням, і ці пацієнти можуть бути дивним чином задоволені тим, що регулярно приходять на сеанси, незважаючи на відсутність помітного прогресу, створюючи при цьому видимість вільного асоціювання з різними типами ситуацій, почуттів і розумінь, вони можуть несвідомо задовольняти бажання аналітика мати залежні стосунки з пацієнтом, який, здавалося б, не висуває жодних вимог і не має жодних сподівань на зміни, окрім раптових спалахів зацікавленості в «активних методах лікування». Нерідко через деякий час у аналітика може виникнути спокуса перевести терапію в більш підтримуюче русло, тим самим, у свою чергу, задовольняючи нарцисичну потребу пацієнта в отриманні нарцисичного задоволення від цього особистого «тренера». Через деякий час розвиток у аналітика почуття тривоги і провини через зростаюче усвідомлення відсутності прогресу може фактично паралізувати його щодо будь-яких спроб «почати все спочатку», тобто ризик активізації нової «першої сесії», в якій може бути досліджена недоступність пацієнта для аналітика і аналітика для пацієнта.
Звичайно, загальні «заходи безпеки», які служать для того, щоб вказати, чи просувається аналіз чи ні, можуть попередити аналітика про те, що відбувається, і допомогти йому впоратися з цією надзвичайно складною ситуацією. Ці заходи включають питання про те, що пацієнт робить з інтерпретаціями, як вони впливають на пацієнта від сеансу до сеансу, які зміни, якщо такі є, відбуваються в перенесенні і в контрперенесенні. У зв'язку з цим усвідомлення та аналіз хронічного контрперенесення стають актуальними в цих випадках, коли аналітик поступово виявляє, що, здається, нічого не відбувається, крім об'єктивного плину часу, причому пацієнта не турбує цей незмінний плин часу.
Важливо, коли аналітик має справу з пацієнтом, у якого активне знищення часу здається значним проявом несвідомої руйнівності та саморуйнівності, щоб він відчував та витримував відчуття нетерпіння, яке виникає в кожній сесії, водночас набираючись великого терпіння, щоб мати справу з цією ситуацією протягом тривалого періоду часу. Це нетерпіння під час кожної сесії може бути відображено в послідовних, активних зусиллях впоратися з тим, що пацієнт не поглиблює поточні об'єктні стосунки, а також в дослідженні того, що це означає з точки зору розвитку переносу та контрпереносу. Таке нетерпіння суперечить неправильно зрозумілому надмірному застосуванню принципу аналізу «без пам’яті та бажання», як це формулював В.Р. Біон (1967) у минулому. Цей здоровий принцип нейтрального аналітичного підходу ризикує бути залученим до руйнівних процесів переносу. Я вважаю, що психоаналітик має відповідальність спробувати допомогти пацієнту, і ця відповідальність включає оптимальне використання часу кожної сесії, що не слід розглядати як форму «furor sanandis» (лікувальний фанатизм – прим. перекладача).
Отже, руйнування часу в нарцисичній патології може виконувати різні функції: вираження несвідомої заздрості до аналітика, заперечення недоступності грандіозного «Я» до будь-яких змін, простий наслідок несвідомого руйнування інтерналізованих об'єктних зв'язків, які б наповнювали об'єктивний час змістом, і відсутність яких стискає суб'єктивний час і прирікає пацієнта на переживання порожнечі життя.
Олексій Лемещук,
Юлія Голоперова
Ми наводимо декілька уривків з різних частин цієї статті, групуючи їх так, щоб вони склали зв'язну розповідь.
На початок винесемо центральне спостереження Отто Кернберга за сприйняттям часу за патологічного нарцисизму:
«Неспроможність розвинути значущі об'єктні стосунки призводить до хронічно порожнього внутрішнього світу, який ретроспективно конденсує досвід часу. Нарцисичні пацієнти часто «прокидаються» у віці 40, 50 або 60 років з відчайдушним відчуттям втрачених років».
***
Протягом життєвого циклу у суб'єктивному сприйнятті тривалості часу відбуваються помітні, але поступові зміни. Безліч ранніх вражень, які переповнюють немовля і маленьку дитину, поступово об'єднуються в довші цикли між минулим і майбутнім, такі як, наприклад, довгий час між вихідними і нескінченний час між днями народження, набуваючи таким чином якості «нескінченного часу», що корелює з природною перманентністю дитинства. З розвитком зростання і зрілості, а також більш передбачуваною послідовністю завдань і особистих інвестицій, цикли минулого досвіду, здається, прискорюються. Очікування майбутніх подій, які тепер більш міцно закріплені у свідомості завдяки власній життєвій траєкторії, плануванню та інвестиціям у завдання, у поєднанні з активною роботою над перетворенням такого прогнозованого майбутнього на теперішнє, зменшують суб'єктивне переживання тривалості часу так, що здається, ніби він минає швидше. З'являється чіткіше відчуття того, чого очікувати в майбутньому, і чіткіший зв'язок між минулим досвідом та його очікуваним повторенням. Відчуття прискорення плину часу посилюється з віком і стає значущим свідомим переживанням у старості (Hartocollis, 1983). Тепер час «летить».
Щасливі моменти, «зоряні переживання», хоча і здаються надто швидкими, проте накопичуються як щасливі спогади, створюючи відчуття життя, прожитого інтенсивно, що подовжує відчуття тривалості часу впродовж усього життя. Протилежний розвиток подій характеризує травматичний досвід. Важка травма має множинний вплив на суб'єктивне відчуття часу залежно від характеру і тривалості травматичного досвіду. У випадку гострих, короткочасних ситуацій, коли травма є результатом навмисної агресії, виникає майже нестерпне відчуття розтягнутості часу під час самого травматичного досвіду, з фіксацією на травмі, яка через повторювані «флешбеки» подовжує суб'єктивно пережиту тривалість травми. Довготривалий ефект цієї ситуації призводить до того, що час «зупиняється», що пов'язано з реверберацією несвідомих процесів, які ретроспективно зменшують переживання часу, особливо часу, прожитого після травматичного досвіду. Так, наприклад, у пари, на яку напали, пограбували і контролювали з погрозами для життя протягом кількох годин, було сильно спотворене суб'єктивне переживання подовження тривалості події, з посттравматичним стресовим розладом, фіксацією на травмі протягом багатьох місяців і ретроспективним відчуттям скорочення часу після травми протягом одного-трьох років. Це було «так, ніби це сталося вчора».
У випадку тривалих періодів навмисно створених травматичних обставин, наприклад, расових переслідувань, ув'язнення в концтаборі або тривалих періодів фізичного чи сексуального насильства, ефект ще потужніший: домінування несвідомих наслідків травматичної ситуації зменшує здатність до значних нових інвестицій, а разом з цим і втрату покоління нових вражень, які в іншому випадку збагатили б досвід плину часу.
У цих останніх прикладах когнітивних і травматичних впливів на відчуття часу важливою стає функція пам'яті про накопичений життєвий досвід. Це, по суті, додатковий вимір переживання часу, відчуття часу, прожитого інтенсивно. Чим значніші інвестиції у значущі та приємні стосунки і діяльність, тим більше здається, що мить пролітає, але водночас зростає відчуття прожитого часу і збагачується загальний життєвий досвід. Якщо ж, навпаки, втрачається така значуща прихильність до інвестицій у роботу, мистецтво, соціальну активність і, як ми побачимо далі, в інтимні стосунки, досвід прожитого життя зменшується, а саме життя може здаватися близьким до кінця, що супроводжується лякаючим відчуттям стислості прожитого часу.
Нижче представляємо короткий уривок із лекції Отто Кернберга про деякі аспекти нарцисичних особистостей, включно зі сприйняттям часу. Лекція була прочитана для ТФП-Україна в березні 2023 року.
https://www.youtube.com/watch?v=aSUQYe2gq8I
Продовжуємо зі статтею:
Пацієнти з нарцисизмом часто «прокидаються» у віці 40, 50 або 60 років з відчайдушним відчуттям втрачених років. Домінуюча патологія часового досвіду нарцисичних особистостей випливає з руйнування їх інтерналізованого світу об'єктних стосунків, що є наслідком розвитку патологічного величного «Я», яке включає в себе реальні та ідеалізовані уявлення про себе та інших. Це призводить до знецінення інших, які в іншому випадку викликали б заздрість, а недостатня інтерналізація стосунків зі значущими людьми, що приносять задоволення, призводить до збіднення внутрішнього світу, з відсутністю в ньому глибинних значущих взаємодій, обмежених у часі. Замість такого досвіду ці пацієнти відчувають потребу в негайному задоволенні із зовнішніх джерел, будь то захоплення з боку інших, тріумф і успіх, визнаний у зовнішньому світі, що підтверджує їхню нарцисичну перевагу, або, якщо нічого з цього немає, втеча в деперсоніфіковані сексуальні стосунки, наркотики, алкоголь або інші джерела негайного збудження (Kernberg, 1984, 1992).
В аналізі пацієнтів, у яких руйнування часу є вираженням нарцисичного заперечення реальності плину часу і сильно обмежує можливості життя, несвідомо пацієнт може повторювати патерн деструктивності об'єктних стосунків в перенесенні, підтримуючи себе в аналітичній ситуації, яка, на перший погляд, повинна лікувати його труднощі, але несвідомо використовується для підтримки рівноваги нарцисичної порожнечі і тріумфу над батьківською фігурою, аналітиком, який намагається допомогти пацієнтові вибратися з цієї пастки. Несвідоме використання руйнування часу як тріумфу над аналітиком, а також вираження фантазії про доступну вічність життя для нарцисичного пацієнта може спочатку вислизати від уваги аналітика; пацієнт може несвідомо дражнити аналітика видимими змінами, які доводять його несуттєвість протягом часу. На ранніх стадіях аналізу таких пацієнтів привертає увагу поверховість стосунків зі значущими іншими. Пацієнт може описати особистість людей, з якими він спілкується, досить поведінково, навіть категорично, але аналітику майже неможливо отримати реальний образ таких інших осіб. Ця особливість, звичайно, досить типова для всіх нарцисичних особистостей, які відчувають величезні труднощі в глибинній оцінці і в розвитку значущих відносин з іншими, але тут ступінь тривіалізації описів і нескінченне повторення одного і того ж змісту досягає дуже високого ступеня, так що складається враження, ніби пацієнт має справу з роботами з повторюваною поведінкою, які з якоїсь дивної причини зачаровують пацієнта.
Руйнування часу може набувати різних форм. Деякі пацієнти ніби « вивчають» все, що чують від аналітика, асоціюють до інтерпретацій таким чином, що може здатися, ніби це їх підтверджує, включаючи появу нового, релевантного матеріалу, передаючи емоційне сприйняття того, що розвивається під час сесії. Але після сесії нічого не змінюється. Вони чудово пам'ятають, що було сказано, і свою реакцію, але не виявляють жодної подальшої цікавості до цього, так що через кілька тижнів той самий матеріал може бути представлений так, ніби він прозвучав вперше.
Можуть виникати тривалі тупикові ситуації, коли аналітик внутрішньо коливається між намаганням знайти нові способи подолання тупикової ситуації в інтерпретаційній манері та імпульсом встановити межі часу, протягом якого слід терпіти таку повну відсутність руху в лікуванні. Питання про те, чи не посилює вторинну вигоду від поразки зусиль аналітика прихильність пацієнта до заперечення плину часу настільки, щоб приректи лікування на невдачу, може стати гострою проблемою для аналітика. Внутрішнє відкидання пацієнта, що відображає проєктивну контрідентифікацію з захисним запереченням пацієнтом своєї потреби в залежності, може ускладнити контрперенесення.
Вирішенням цього ускладнення є аналіз самої недоступності для пацієнта аналітика як особистості, як того, хто думає, реагує, рефлексує і переймається тим, що відбувається на сесіях, і може бути узагальнений до такої ж недоступності для пацієнта всіх інших. Дуже часто на глибшому рівні можна виявити несвідому ідентифікацію пацієнта з батьківським об'єктом, який ставився до пацієнта як до об'єкта без внутрішнього життя, так що пацієнт ставиться до аналітика так, як до нього ставився його батьківський об'єкт, і очікує, що аналітик, звичайно, буде ставитися до нього так само. Якщо аналітик ставиться до нього зовсім не так, як до нього ставилися в минулому, відкривається новий світ, який пацієнт може пережити як болісну ілюстрацію протилежної природи жахливої депривації з його минулого. Пацієнту дуже важко переносити біль через фрустраційне, порожнє, минуле дитинство, і це може стимулювати заздрість до аналітика за те, що він не зазнав такого жахливого досвіду в минулому. Початок залежності від аналітика за таких умов може бути пережитий пацієнтом як жахливо принизлива поразка, і ця реакція може викликати регресивні цикли відчуження і порушені періоди залежності від аналітика.
Оскільки психоаналіз є довготривалим лікуванням, і ці пацієнти можуть бути дивним чином задоволені тим, що регулярно приходять на сеанси, незважаючи на відсутність помітного прогресу, створюючи при цьому видимість вільного асоціювання з різними типами ситуацій, почуттів і розумінь, вони можуть несвідомо задовольняти бажання аналітика мати залежні стосунки з пацієнтом, який, здавалося б, не висуває жодних вимог і не має жодних сподівань на зміни, окрім раптових спалахів зацікавленості в «активних методах лікування». Нерідко через деякий час у аналітика може виникнути спокуса перевести терапію в більш підтримуюче русло, тим самим, у свою чергу, задовольняючи нарцисичну потребу пацієнта в отриманні нарцисичного задоволення від цього особистого «тренера». Через деякий час розвиток у аналітика почуття тривоги і провини через зростаюче усвідомлення відсутності прогресу може фактично паралізувати його щодо будь-яких спроб «почати все спочатку», тобто ризик активізації нової «першої сесії», в якій може бути досліджена недоступність пацієнта для аналітика і аналітика для пацієнта.
Звичайно, загальні «заходи безпеки», які служать для того, щоб вказати, чи просувається аналіз чи ні, можуть попередити аналітика про те, що відбувається, і допомогти йому впоратися з цією надзвичайно складною ситуацією. Ці заходи включають питання про те, що пацієнт робить з інтерпретаціями, як вони впливають на пацієнта від сеансу до сеансу, які зміни, якщо такі є, відбуваються в перенесенні і в контрперенесенні. У зв'язку з цим усвідомлення та аналіз хронічного контрперенесення стають актуальними в цих випадках, коли аналітик поступово виявляє, що, здається, нічого не відбувається, крім об'єктивного плину часу, причому пацієнта не турбує цей незмінний плин часу.
Важливо, коли аналітик має справу з пацієнтом, у якого активне знищення часу здається значним проявом несвідомої руйнівності та саморуйнівності, щоб він відчував та витримував відчуття нетерпіння, яке виникає в кожній сесії, водночас набираючись великого терпіння, щоб мати справу з цією ситуацією протягом тривалого періоду часу. Це нетерпіння під час кожної сесії може бути відображено в послідовних, активних зусиллях впоратися з тим, що пацієнт не поглиблює поточні об'єктні стосунки, а також в дослідженні того, що це означає з точки зору розвитку переносу та контрпереносу. Таке нетерпіння суперечить неправильно зрозумілому надмірному застосуванню принципу аналізу «без пам’яті та бажання», як це формулював В.Р. Біон (1967) у минулому. Цей здоровий принцип нейтрального аналітичного підходу ризикує бути залученим до руйнівних процесів переносу. Я вважаю, що психоаналітик має відповідальність спробувати допомогти пацієнту, і ця відповідальність включає оптимальне використання часу кожної сесії, що не слід розглядати як форму «furor sanandis» (лікувальний фанатизм – прим. перекладача).
Отже, руйнування часу в нарцисичній патології може виконувати різні функції: вираження несвідомої заздрості до аналітика, заперечення недоступності грандіозного «Я» до будь-яких змін, простий наслідок несвідомого руйнування інтерналізованих об'єктних зв'язків, які б наповнювали об'єктивний час змістом, і відсутність яких стискає суб'єктивний час і прирікає пацієнта на переживання порожнечі життя.
Олексій Лемещук,
Юлія Голоперова