Технічні стратегії терапії нарцисичної особистості
Найбільш важливим аспектом психоаналітичної терапії нарцисичної особистості є систематичний аналіз патологічного грандіозного Я, що постійно проявляється у трансфері.
Яскравою особливістю нарцисичної патології характеру є те, що патологічне грандіозне Я у трансфері використовується для однієї очевидної мети: щоб уникнути проявів дисоційованих, витіснених чи спроєктованих аспектів Я – та об'єкт-репрезентацій, примітивних об'єктних відносин.
Коли в психоаналітичній ситуації активізується грандіозне Я, пацієнт встановлює непереборну дистанцію, стає емоційно недоступним. У людських взаєминах між пацієнтом та аналітиком ззовні непомітно, але стійко просліджується відсутність нормальної “реальної” сторони, відсутні стосунки, за яких пацієнт ставився б до аналітика як до живої людини. Активізація патологічної ідеалізації власного Я у пацієнта, що чергується з проєкцією цього ідеалізованого Я на аналітика, залишає враження, що в кімнаті є лише одна ідеальна значуща особистість, якою приховано всі захоплюються.
Аналітик серед іншого повинен аналізувати типовий механізм всемогутнього контролю, за допомогою якого пацієнт намагається нав'язати йому певну роль відповідно до своїх потреб. Аналітик повинен справляти враження впевненого та розуміючого терапевта, щоб пацієнт бачив, що він отримує терапію від кваліфікованого та освіченого фахівця. У той же час аналітик не повинен бути надто зарозумілим, інакше він пробудить у пацієнта заздрість та обурення. Аналітик повинен бути таким же гарним, як пацієнт – але не краще (щоб не збуджувати заздрості) – і не гірше (щоб не викликати в пацієнта зневагу та відчуття пустоти від сеансів терапії).
Коли аналітик відмовляється задовольняти очікування пацієнта і висловлювати захоплення, яке підтримує грандіозне Я, а натомість робить систематичні спроби допомогти пацієнтові зрозуміти природу трансферу, це зазвичай викликає у пацієнта злість, гнів чи раптову реакцію знецінення аналітика та його слів. Зазвичай подібні реакції йдуть за тим моментом, коли пацієнт відчуває, що аналітик його зрозумів чи чимось йому допоміг; розуміння та допомога змушують пацієнта з болем усвідомлювати, що аналітик це самостійна особистість, яка від нього не залежить.
Терпляче ставлення аналітика до таких нападів гніву та зневаги, інтерпретація, що пояснює причину таких реакцій, поступово дозволяє пацієнтові інтегрувати позитивні та негативні аспекти трансферу: інтегрувати ідеалізацію та довіру з люттю, зневагою та параноїдальною недовірою.
За явною та простою активізацією нарцисичної люті лежить активізація специфічних примітивних несвідомих інтерналізованих об'єктних відносин минулого – зазвичай розщеплених – та об'єкт-репрезентацій, що відображають змішання едіпальних та доедіпальних конфліктів. У цьому контексті періоди порожнечі, що супроводжуються відчуттям, що “нічого не відбувається” в терапії, можна розуміти як активне несвідоме руйнування пацієнтом того, що він отримав від аналітика, як прояв нездатності пацієнта переживати залежність від аналітика, що є для нього «материнським образом».
Наполегливе прагнення пацієнта здобути від аналітика знання та розуміння, щоб включити їх у себе як щось отримане силою, а не як дар, який приймається з вдячністю, є несвідоме руйнування того, що пацієнт отримує. Це складна емоційна реакція, на дозвіл якої зазвичай йде багато часу.
У типових випадках довгі періоди інтелектуального самоаналізу, під час яких пацієнт поводиться з аналітиком так, ніби того не існує (що може породжувати негативний трансфер у формі нудьги), змінюються або перемежовується іншими періодами, коли пацієнт пристрасно чекає на інтерпретації і приймає їх, намагаючись випередити аналітика, у своїх здогадах швидко інкорпорує те, що почув, ніби вже давно це знав сам, і в черговий раз, як тільки засвоює це нове знання, починає відчувати порожнечу і незадоволеність, наче не отримав нічого.
У той самий час (у типовому випадку) пацієнт за допомогою проєкції приходить до переконання, що аналітик не відчуває до нього справжнього інтересу, що він замкнений на собі і лише експлуатує оточуючих, як і пацієнт; що в нього немає справжнього знання чи переконань, лише обмежений набір прийомів та процедур, які пацієнту треба вивчити та включити у себе. Чим сильніше зіпсоване Супер-Его пацієнта і чим сильніша його потреба проєктувати знецінені Я - і об'єкт-репрезентації, тим більшою мірою він підозрює терапевта в такій же зіпсованості і тим сильніше знецінює його.
Цю ситуацію може змінити поступова активізація чи прорив більш примітивних форм трансферу, коли пацієнт починає висловлювати параноїдальну підозрілість і пряму агресію у трансфері. Явний розрив взаємин, які колись здавалися “ідеальними”, є, у глибокому сенсі, проявом у трансфері справжніх, хоч і амбівалентних і переповнених конфліктами, взаємин, які відбивають активізацію примітивних об'єктних відносин.